Історія справи

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 лютого 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенди О.В.,

суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., −

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Рівненської обласної державної адміністрації, виконавчого комітету Рівненської міської ради (далі - Міськрада), треті особи - Міністерство фінансів України, Державна судова адміністрація України, Державна казначейська служба України, про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,

в с т а н о в и л а:

У червні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив визнати бездіяльність відповідачів протиправною та зобов'язати їх надати йому благоустроєне житло у вигляді окремої квартири на склад сім'ї з одного чоловіка в межах норми житлової площі, що відповідає встановленим санітарним та технічним вимогам, з урахуванням 10 кв.м додаткової площі.

На обґрунтування позовних вимог зазначив, що з 2008 року працює на посаді судді Рівненського міського суду Рівненської області та з 17 лютого 2009 року перебуває на квартирному обліку на позачергове отримання житла у складі сім'ї на одного чоловіка. На порушення строків, встановлених частиною сьомою статті 44 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII «Про статус суддів» <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_421/ed_2011_12_13/pravo1/T286200.html?pravo=1> (далі - Закон № 2862-ХІІ), відповідачі житлом його не забезпечили.

Суди встановили, що ОСОБА_1 з листопада 2008 року працює на посаді судді Рівненського міського суду Рівненської області. Згідно з довідкою виконавчого комітету Міськради від 3 червня 2014 року № 187 з 17 лютого 2009 року перебуває на квартирному обліку в списках на позачергове отримання житла зі складом сім'ї з однієї особи за № 661.

Рівненський окружний адміністративний суд постановою від 10 липня 2014 року позов задовольнив.

Житомирський апеляційний адміністративний суд постановою від 7 жовтня 2014 року скасував постанову суду першої інстанції, у позові відмовив.

Вищий адміністративний суд України постановою від 5 листопада 2015 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасував та ухвалив нове - про відмову в задоволенні позову.

У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстав, установлених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), ОСОБА_1 зазначає, що в доданих до заяви ухвалах Вищого адміністративного суду України від 11 вересня і 10 жовтня 2013 року, 20 листопада 2014 року по-іншому, ніж в оскаржуваній постанові, застосовано положення частини сьомої статті 44 Закону № 2862-XII <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_421/ed_2011_12_13/pravo1/T286200.html?pravo=1>, та вказує на невідповідність оскаржуваного судового рішення викладеному в постанові Верховного Суду України від 12 листопада 2014 року № 6-157цс14 висновку щодо застосування вказаних вище норм матеріального права. Просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України, залишити в силі рішення суду першої інстанції, яким задоволено його позовні вимоги.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про таке.

Розглядаючи цю справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

На думку колегії суддів, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з огляду на те, що в цьому випадку неоднаково застосовано статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) стосовно «суду, встановленого законом».

Так, відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Колегія суддів дійшла висновку про належність цього спору до повноважень цивільних судів. Приписи пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України прямо встановлюють правило про захист прав, зокрема, що виникають із житлових відносин, у порядку цивільного судочинства. Поняття «житлові відносини», на думку колегії суддів, в контексті змісту наведеної норми включає і право на одержання житла у зв'язку з проходженням публічної служби, оскільки ця норма не містить винятку зі встановленого нею загального правила.

З урахуванням того, що суди помилково розглянули справу в порядку адміністративного судочинства, всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі відповідно до пункту «б» пункту 1 частини другої статті 243 КАС - закриттю.

Керуючись статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанови Рівненського окружного адміністративного суду від 10 липня 2014 року, Житомирського апеляційного адміністративного суду від 7 жовтня 2014 року та Вищого адміністративного суду України від 5 листопада 2015 року скасувати, провадження в адміністративній справі закрити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.В. Кривенда

Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців В.Л. Маринченко П.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко І.Л. Самсін О.О. Терлецький